побий мене Бог! Давно вже не гуляв я на такім бучнім весіллі. Повіріте, — самих дам було мабуть душ сорок…
Іполіт Миколаєвич. Та у кого-ж це? Чи не у Довбаша часом?
Творогин. У його-ж, у його. А жалко, що ваших нікого не було… Хіба… як-би вам сказать… вас не закликано?
Іполіт Миколаєвич. Хе-хе-хе! Де-там… Він гнівається на мене за те, що я якось в дворянськім зібранні сказав, що прадід його був простий мужик.
Творогин. Жалко, жалко. А хрещениці не заважило-б розважитись трохи, побий мене Бог!.. Там женихів, Олю, — як рій гудуть. Забула-б і про Шаха… хе-хе-хе! (Йде на веранду до Іполіта Миколаєвича). Повіриш, — шампанського хоч залийся, а музики — з міста, двадцять чоловік, побий мене Бог!
Іполіт Миколаєвич. Він таки за Кущівського видає дочку, зійшлись?
Творогин. Душе любезна! як-же не зійтись, коли сам Творогин, Михайло Іванович, взявся за це діло? Це якби вам сказать… сором був-би на ввесь повіт… А кумушка де?
Іполіт Миколаєвич. В кімнаті. Заходь!
Творогин (і Іполіт Миколаєвич ідуть в кімнати). Треба… як би вам сказать…
Ліна. Що це він про Шаха молов тут, Олю?
Ольга. А-а, не питай хоч ти, не край мого серця.
Ліна. Хм… чудно…
Ольга. Їм сміх… Тато глузує навмисне… жорстокий чоловік!.. А цей думає, що своїми словами розгонить мій смуток….
Ліна. Ти кохаєш Шаха?
Ольга (хвилюючись). Ну… кохаю, люблю, вміраю за ним… Що вам усім до того? Навіщо ви розворушуєте мої рани? Навіщо ви мучите мене?..
Ліна (образившись). Хм… божевільна… (Встає і йде в горниці)..
