повставши, перейдуть у боротьбу за щастя, такий чоловік наперед смакує його, він уже на-пів щасливий.
Ольга. Хто-ж винен в тому, що все, в житті складається не так, як бажається.
Леонид. Ніхто не винен: люде сами роблять з життя помийну яму, зо дна якої їм ледве-ледве помітно, як світять довічні зорі справжнього щастя. Коли ці зорі часом спалахнуть, в їх серці мимоволі з'являються невимовні поривання кудись у вічність. Отсі хвилини поривання я й назву потягом до справжнього щастя. Не треба давати їм вгаснуть, піддержуйте цей святий вогонь душі, і ви здобудете щастя, будете сміятись таким сміхом, од котрого усміхнеться сама ніч… Погано тільки те, що більшість людей мучиться в ямі, дихає її важким повітрям, почуває себе нещасним, а, коли побачить, як спалахнуть далекі зорі щастя, то нічого иншого не вигадає, як тяжко зітхати: „Ох, горенько! ох, я нещасний! і живуть же десь щасливі люде!” І це все тоді, коли треба тільки захтіти, щоб самому досягти до щастя… Чому ви почуваєте себе нещасною? Тим, що життя ваше — порожнеча, пустка, що навкруги у вас люде, котрі не то, що не здатні хоч трохи заповнити цю порожнечу, а може ще більш додають вам смутку
Ольга. О, так?
Леонид. Так?… От бачте… Невже-ж ви не зможете втікти од цього?
Ольга. Втікти?.. Як-то втікти? Куди?
Леонид. Туди, де кується щастя людське, в царство праці й боротьби.
Ольга. Де-ж воно, те царство?
Леонид. Де воно?.. Воно далеко, воно й близько, воно і там, і тут, і скрізь. Ваша душа нудиться од порожнечі. Наповніть її великим змістом, який здобудете тільки въ боротьбі, въ праці за щастя загальне: в цій боротьбі славетні знаходять своє особисте щастя, вони навіть страждають і вмирають з усмішкою задоволення на вустах, бо пожили гаразд. Пам'ятаете у Горького: „Я славно пожіл! Я знаю счастьє! Я храбро білся!” промовляє конаючий од ран сокіл… Знаєте що?.. Вам
