Іполіт Миколаєвич. З ума сходить сьогочасна молодіжь.
Творогин. Треба буде в дворянськім зібранні підняти це… як би вам сказать… питання. Це річ небезпечна: однім оддаси, а другі, сами захотять взяти, побий мене Бог!
Леонид. Стара історія!
Творогин (до Леонида). Вам добре балакати, коли за душею ні клаптя земельки. А нам непереливки… Сяка-така, заложена, перезаложена, а все — шматок хліба, побий мене Бог! А то — рівність… Ні, дякую за ласку. Яка в чорта рівність, коли торбиною пахне. Що?..
Ліна (до Шаха). От ви сказали, що треба забути про чорну та білу кість. Виходить, що Маруська повинна вважати мене за рівню,
Шах. А хоча-б і так?.. Що пані стратила б від того?
Ліна. Або я зовсім безглузда, або тут щось непевне. Хто мусить працювати: хліб сіяти, страву готувати в пекарні, прибирати в горницях і т. и.?
Дуся. Не знаю, Ліно, чого тут не розуміти?.. Ми звикли з розумінням дворянин, дворянка єднати розуміння пана, що повинен тільки приймати послуги і не працювати. Скасуй перегородки між людьми, і життя саме позначе, кому що робити, завваж — робити, бо тих, котрі забажають жити не працею, життя примусить зійти зі сцени.
Серж. Ходімо в сад, Євгене.
Ліна. І ви, Матвіє Львовичу, так думаєте?
Шах. Цілком згоджуюсь з Євдокією Платоновною.
Ліна. Ну, на це я не згодна. Я звикла жити без праці і бажаю прожити без неї… На мій вік стане прислужниць…
Леонид. Чи стане?..
Ліна. Що?.. А там хоч трава не рости.
