53
і Тетяна Михайловна сидять ще хвилину за чаєм, нарешті ідуть в кімнату).
Леонид. Чого зажурились, Ольго Іполітовно? Своєю піснею навів я на вас смуток.
Ольга. Піснею?.. Ні, я завжди така. Пісні життя иноді завдають більше смутку.
Леонид. Треба тікати од того життя, котре наспівує лиш журливі мелодії.
Ольга. Ви знов своєї… Ні, мені не втікти звідсіль нікуди… Ви не можете цього зрозуміти — ви захожий з другого мира, і ваші ідеали, ваші поривання не для нас… Наші шляхи не сходяться…
Леонид. Мені здається, що є тільки один певний шлях для кожного, хто має душу й серце.
Ольга. До того ще треба мати й сили, а також освічення. А у мене ні того, ні другого… Вчитись мені не дали, а в самої на це ні уміння, ні хисту. Працювати без цього, — не буде діла, бо нічого не тямлю, та й не лежить душа моя до праці.
Леонид. Хм… Ну, це инша річ…
Ольга. Слухала я вашу розмову і… бачу, що близько край…
Леонид. Який край?
Ольга (по хвилі). Я цілком згодна з вашою теорією про виродження: безсила, безвільна, лехкодушна панна, до того-ж іще й виродок. Бувають виродки талановиті, могутні, що мають силу завоювати собі життя й щастя, але у мене немає нічого, — порожнеча, пустка. Навіть бажати я не можу, як усі… Я бажаю тільки смерти. (Мовчать обоє в задумі). Ви зараз думаєте: чудна це панночка, хто ій забороняє вмерти, коли на те її бажання, що лекше над це?.. Певне так. Я й сама не насмію одповісти на це питання. Хто або що примушує мене тягти ще це навісне, безпросвітнє життя?.. Ніхто і ніщо. Коли-б я вмерла хоч зараз, жадна душа не пожаліла-6 бідної, непомітної істоти, котра усім здається
