Кінець червня. Ранок.
Ідальня в домі Гробачевського, простора кімната, обклеєна темними шпалєрами. Посередині великий розкладний стіл; над ним з стелі спускається лямпа. За столом, коло задньої стіни, старий оріховий буфет. Коло лівої стіни канапа. Праворуч — двері на веранду, ліворуч — в вітальню; в задній стіні, з правого боку — в передню.
Коли завіса піднімається, Микола Лукич входить з вітальні, озирається, нишком підходить до буфета, тихенько одчиняє його, тремтячими руками достає графина з горілкою, наливає велику чарку, знов озирається й п'є, смакуючи. Щаслива усмішка розходиться йому по видові. Нарешті він одчиняє нижні дверці, одколупує тматочок житнього хліба й закусює, потім знов наливає з графина.
Вікторія Францовна (входить з передньої). Тату! (Б'є руками об поли)
Микола Лукич, (не почувши, перехиляє у рот чарку).
Вікторія Францовна. Тату, що це ви робите?
Микола Лукич (од несподіванки випускає з рук чарку, хотра падає й розбивається. Він перелякався). Хи-хи-хи…
Вікторія Францовна. А, Боже мій! Чи вам хто не дає їсти або пити, що ви крадькома, мов злодій, підбіраєтесь до буфета. Та ви-ж пів-години тому, як снідали. Ще хочеться, — звеліть і вам подадуть… Марусько!.. а, Марусько!.. Де вона забігла?.. Ось вона дасть вам попоїсти. (Йде до дверей на веранду, щоб покликати Марусю).
Микола Лукич (перелякано дивиться на двері, потім хутко шкандибає в передню).
