Свою́ до́лю проклина́е,
Тя́жко-ва́жко пла́че;
И ніхто́ того́ не чу́е,
Не зна́е й не ба́чить,
Опрічъ Ма́рка мале́нького.
Такъ воно́ не зна́е,
Чого́ на́ймичка слёза́ми
Ёго́ умива́е.
Не зна́ Ма́рко, чого́ вона́
Такъ ёго́ цілу́е, —
Сама́ не ззість и не допъе́,
Ёго́ нагоду́е.
Не зна́ Ма́рко, якъ въ коли́сці
Ча́сомъ середъ но́чи
Проки́нетця, ворухне́тця, —
То вона́ вже ско́чить
И укри́е й перехри́стить,
Ти́хо заколи́ше:
Вона́ чу́е съ тіі ха́ти,
Якъ дити́на ди́ше.
Въ-ра́нці Ма́рко до на́ймички
Ру́чки простяга́е
И ма́мою невсипу́щу
