«Бачимо, бачимо, що одуривъ та ще хоче и одбрехаця.» Отакъ вы вслухъ подумаете якъ прочитаете мои Гайдамаки; Панове Громадо! далеби не брешу, ось бачите що, я думавъ и дуже хотилось мыни надруковать ваши козацьки имена рядочкомъ гарненько, уже було и найшлось ихъ десяткивъ зодва зотри, слухаю выходыть разномова, одынъ каже треба, другій каже не треба третій ничого не каже, я думавъ, шо туть робыть на свити, взявъ та й процындривъ гарненько ти гроши шо треба було заплатыть за аркушъ на дрюкованого паперу, а довасъ и ну писать оцю цыдулу всебто це ничого, чого нетрапляеця на вику все бувае якъ надовгій ныви, та ось лыхо мыни на безголовья, есть ще и таки панычи шо соромилысь свою благородну фамилію (Кирпа-Гнучкошиенко–въ) и надрюковать въ мужицькіи кныжци. далеби правда!
Т. Шевченко.
