Думки його плутались божевільно. Та чи були це думки?
Якісь окремі моменти, незарисовані ескізи, що зростали до велетенських розмірів, неначе під склом мікроскопу, але, не позбавляючись своєї тьмяности, розпливалися в чорному космосі колосальним фіялковим колом, що зростало… і моторошно якось робилося, що меж цього дикого росту встановити не можна. Тихим німим переляком розчинялася душа в фіолетових дугах… ! потім знову спокій і сама самота, що чатує під зеленими шибами вікна в осінніх сутінках, вибиваючи мить за миттю дощовими краплями — там за вікном.
Осінь, ця осінь, що якось несподівано обірвала листя з дерев, розпрозорила морозними голочками спраглу спеку, яка ще допіру розливалась золотою стернею, — ця осінь була якась незвичайна й закінчувала собою всю змору подій минулого літа. Але вона не зривала накупчених мук.
Важким туманом, немов мокрим простиралом, вона нерозвязані збіги зап'яла, що божевільними кутами в роз'ятреній душі гніздилися.
Борсаючись, Микола в безвихідних площинах, диких, завжди силою духу свого досі знаходив тихий спочинок, що й усім навколо радо зичив світлом своїх блакитних очей.
І тут — кут…
