Кожне слово моє він леліє, як святощі й вірить, як богові. Чи кажу йому правду? Чи не роблю злочину, брешучи?
Та зрештою, чи є якийсь критерій між правдою та брехнею? Усе, в що віриш, до чого стремиш, — є правда!
Допіру він слухав так мої думки про надлюдську довершеність, що, здавалося, робився прозорий, а я з хижацьким задоволенням глибше й глибше впинав свої пазурі…
Його душу я полюбив, як первісну дівочність…
18-го лютого.
Дивився в припорошене свічадо…
Щоб не забути дня — горобці скаженіють! Вітер горою літає, свистить голими березами. Сніг посірішав та якось осівся, неначе драну ковдру на сонце викинула вбога господиня.
А в небі золоті, гнучкі, широкі граблі.
Згрібають білий дим, неначе в сіножать…
То день такий. Прийшов Юрко з баранчиками вербочок і пхикав: — Хочу, каже, боротися… Дитина! А я: — 3 собою, кажу, борися! Послухався — зробився серйозний та тихий.
Пішов, полишивши вербочки. Ось вони — пахнуть на столі…
Дивився в свічадо. Воно крізь порох та скло відбило нараз цілі покоління, цілі віки.
