важкими й м'ясистими. Падають яблука на камінь, і камінь, немов би стогне. Немов би з-під кожного каменя скиглить жива істота, немов ворушиться каміння…
Коли доказав до цього місця Юркові, він мовив:
— Постій, постій! — схопився, забігав по хаті, вимахуючи руками та втираючи чоло, далі спинився й казав:
— Потім з того цупкого й жовтого, полилися ручаєм сльози, з каменя, й обливали мені ноги, був босий. Так. Далі…
— Мовчи, — кажу, — звідки ти можеш знати?
— Це бачив я, — каже.
— Далі не треба!
Він дивився порожніми очима на мене. Раптом знесилено сів на стілець, затулив лице руками й мовчав…
11-го квітня.
Узяв з вікна свою рожеву мушлю й притулив до гарячого вуха. Холодок пробіг тілом. Люблю слухати її шуми полонені. Це шумує самотна душа, полонена в її лабіринтах, і такого говорить!
Колись, закручуючи тіло слизьке та гнучке, в ній ховався перед віками хробачок, під безмежними шарами чорних океанів пересуваючи свою оселю. Хробачок оджив, хробачок одмер,
