Коли я піднімав з підлоги мушлю, що покотилася з канапи, вона, защібаючи блузку, прошепотіла: «дякую», встала й пішла.
Я знову слухав мушлю.
21-го квітня
Були з Юрком на кладовищі. Сиділи на могилі Андрія. Ми завжди в-осени та на провесні відвідуємо її, як нашу жертву на вівтар революції.
Старезна береза з потрісканою корою схиляє над ним свій дебелий стовбур і маячить павутинням оголених та гнучких гілок. Справжньої зелени ще нема, але сірий димок вже зайнявся з глибини березових душ, оживив їхню білу жалобу, закосичився горобиним щебетанням.
Юрко скаржився на театральний бруд, на жорстокість Чапської, на беззмістовне життя.
— Тобі треба полюбити, — сказав я, — хорошу славну дівчину! Твоя душа така чиста.
— Я люблю…
— Вона не для тебе!
Він подивився з-під лоба й пройняв мене німим докором.
— Вона для тебе? — видушив ледве чутно.
— Я кажу, вона не варта тебе! Тобі треба не таку. Тобі треба ніжну чайну троянду. Знаєш таку, що в прозорих пелюстках дри-
