Вона тільки здригнулася, озирнулась і просто скалала:
— Варка…
— Що ти тут робиш?
— Мурашок рятую.
— Як-то?
— Пан лікар, у якого я дітей тішу, певен, що з бідних маленьких мурашок можна якесь зілля робити. Ви не знаєте пана лікаря? Його звуть Зошлянський. Він що-ранку встромляє в мурашник пляшку, щоб туди мурашки падали, а я що-вечора їх рятую. Дивіться, як радіють вони, тягаючи свої біленьки ляльки!
Змовкла… — А де живете?
— У Петербурзі.
Не повірила:
— Ніч уже наближається, де ж ночуватимете?
— Не знаю…
Посміхнулася:
— Оттакої! — Зчервоніла й притихла, звернувшися до мурашнику…
Вона стала боком, а молодий вітер налетів, мов на березку, на Варку. Пестив її молоді груди під м'якою тканиною і позначив сильні, мов у гірської кози, ноги…
— Мені час додому. Пані лаятимуть, — сказала суворо.
— А я думав, що ти, землячко, — дивись,
