Обірвався спів, і разом щось у далеких борах обірвалося…
І в нестямній, розвіяній зливі, під вогким одягом шелестіло сіно запашне й пахуче, п'янило болотяним чадом… У шпари рвалися безумні блискавки й пружно впивалося розбещене тіло.
Защібаючи сорочку, Варка казала:
— Ти бачив край річки сірий камінь — великий-великий, що на дві половині розколовся?.. отак і серце моє!
А Кость одкинувся горілиць і прислухався, як танула ніч і ховалася в ній громовиця…
А далі — знов і ще впивався вустами в її повні вуста та п'янів запашним волоссям:
— Варко!
Цілував груди та тиснув до болю:
— Варко!
— На Україні незабаром заплаче зоряне небо, не злічити сліз його золотих. Ворожитиме незабаром на Україні червона осінь. Варко!.. Вирвати тебе, мов корал зі дна моря мовчазного. Понести в степи, де ген широка, — без обріїв, без меж, — пісня!..
І далі — ще й знов пив її повні вуста…
Крізь вогкі шпари в павутинні хворої, північної ночи почало на світ благословлятися… Варка вирвалася з його обіймів:
— Незабаром мій Міка прийде, привезе молоко з ферми… Втекла.
