вою, а далі й на страшну, відкриту рану. Олі було перерізано в'язи на потилиці. Тут же Микита знайшов блискучого фінського ножа, що гострій його ніби хитро підморгував місяцеві своїми холодними баньками.
— Це Олін ніж, — стримуючи ридання, прохрипів Азарій Яковлевич…
— Чи чули ви, що в Ярчуків сталося? Ні? Е-ге-ге…
— Розтягував Мірошників Гнат, мабуть, щоб підвищити інтерес, — не чули? Та ж його доньку в коноплях зарізану знайшли. Учора, серед ночи. І — і, господи! Що вже Ярчукова голосила, що побивалася.
Так розказував мені Гнат, стрінувши мене за кладовищем, саме як я повертався з міста. Ми присіли край окопу, а покалічені, придорожні верби бігли в вечірню сутінь тьмяних обріїв, розтягаючи миті на вічність…
У запашних коноплях знайшли її минулої ночи, і я так яскраво бачу це, ніби сам був там і чув, як шелестять, як пахнуть коноплі…
Азарій Яковлевич Ярчук дав мені притулок у досить таки скрутний час: місто захопили золотопогонники, і далі блукати баштанами брудної околиці робилося небезпечно.
Азарій Яковлевич колись у Київі був палі-
