Так недовго тяглося, так коротко промайнуло наше гаряче літо з медяними сіножатями, з сірими хустками кажанів у вечірніх сутінках, з іскристими суницями в живицею сповнених гаях соснових та білою дівочністю в березових…
і от у тисячний раз пригадую всі дрібниці, всі деталі вчорашнього дня, а її останнього.
Ми випадково (для мене не зовсім) стрілися на перелазі. Я щось промимрив, жуючи соломинку, — вона зашарилася, спустила голівку, швиденько перебираючи пальцями мережку запаски. У таких випадках говориш саме не те, що хотілося, й робиш страшенно дурний вираз обличчя… Давлячися соломинкою, я сказав передусім, що я більше не можу, потім заявив, що життя жорстоке й наостанку якось прошепотів:
— Прощайте, Олю…
Того самого ранку я подався до міста — одвідати Володимира, що ховався в якогось ченця, чи крамаря.
Минаючи кладовище, від якого гадюкою шлях плазував, я відчув якесь гнітюче передчуття, але відразу заспокоївся, переконуючи себе, що в передчуття я не вірю, що безглуздо бути бабою та забобонником…
У тисячний раз пригадую всі дрібниці, хо-