до кісток моє змучене тіло. Як потім довідався я, в процесі швидкої допомоги найретельнішу участь брав мій вдячний учень — Митька.
Коли я очутився, мені ясно стало, шо я неживий, що я перейшов у царство астральних тіл, безвільних тіней.
Я лежав на лаві, а наді мною, схилившися, стояла Оля, натираючи мої скроні смердючим самогоном. Сонце золотим парусом било в надвірне віконце, заливаючи її славне личко чарівними, блискучими іскрами.
— Олю! — зрештою пересилив задубілість мій гарячий язик.
— Андрійку! — почув я у відповідь.
І ми можемо балакати?
— А ви чули, що в бондаря Ярчука сталося? — розважав мене Азарій Яковлевич.
Я мовчав.
— Якийсь сучий син його Настьку чисто порізав ножем. Учора до міста спровадили. Так порізав, що вже чи й поможе лікар, а то на ввесь вік калікою лишиться.
Я знову мовчав.
Того ж вечора ми сиділи з Олею в моїй хаті й розкривали одне одному солодкі чаші своїх запашних сердець.
Я пересунув свою незграбну шахву до вікна, — вона більше не напосідає на хату, поді-
