мов велетеньські свічки, свої одинокі квіти, щоби, виплекавши плід, негайно померти…
— Вони цвітуть тільки раз на життя, Маріє?
— Раз на життя.
— Але яке це красиве життя — півстоліття збирати солодкі, п'яні соки, щоби світові дати чарівний, поодинокий плід; ціле життя мати нехибну, святу мету!
Вона дивиться на нього повними пестощів, повними моря очима.
Іскристими очима сіє він радість — до моря, до сонця й, картавлячи мову, напруджуючи пам'ять, каже:
— Бара сара бзей ізбоїт![1]
Вона легко всміхається, маленькі пружні груди хвилюють під тонкою тканиною, спускає долі вії, — вони ледве здригаються, — й шепоче:
— Сара бара бзя ізба![2]
Різнокольор зелени, японської та африканської, чилійської та парагвайської — від дебелих листів хамеоропсу до тендітних голочок ніжної хвої творять дивний калейдоскоп відтінків та пахощів. Буйним цвітом цвітуть троянди та камлії, а перелітні пташки, до вирію простуючи, лишившися тут зимувати, сповнюють повітря голосами українських садів.
