У хуторі міст будували. Так щоб зручніше — з берега на берег… Там тин розвалився колись панського саду. Нині сад ущент спустошений і тільки вічними вартовими німими — тополі, лише з застиглим шепотом на серці, на душі, на вустах. Неначе чітки чорниці ворушать і молитву творять тиху, довгу, настирну…
По цей бік річки — хатки присадкуваті горою пнуться, ніби військо у відступі стомлене. І м'якою, запорошеною гадюкою дорога пронизує…
Мосту в хуторі не було, відколи завалився старий, років з десять тому, й аж тепер спромоглися на новий.
Саме пізня весна. Ніжні пелюстки первоцвіту слали долі килими білої покори й усе до плоду творилося, стигло й наливалося. І небо синє, надкрай важке, перепоєне вщерть густою фарбою, пнуло вітрила.
Моста будувало шестеро робітників. П'ятеро хлопців, а шостий старий і сивий дід
