Хата, за дверима важкими й скрипучими, поглинула відразу Одарку, обійняла гнилим потом, брудом та злиднями, що з кожної шпари виглядали, скрізь по куточках нишпорили, такі щоденні, знайомі й болючі…
Гуділи в хаті зграями важкі мухи, липли всюди, напосідали. А з того гудіння десь із полу, за безладно навішеним дрантям, тихо й похрипло плакали Галя й Сашко.
— Мамо!..
— Що вам малесенькі, що вам дрібненькі!.. — голосила знесилена жінка, бігала від печи до столу і від столу до мисника, не знаючи, де себе подіти та яку собі раду дати…
— Мамко! Ой водиці, мамко!
За кілька день, за кілька страшних, божевільних ночей сумніву не лишилося більше… Галі й Сашкові гіршало. Свербіло тіло і, дряпаючи його, діти роздирали рани, що гноїлися, а мухи важкими зграями гули й напосідали.
Сумніву не лишалося більше! Це ж вона з ними з одної миски снідала, це ж вона — Одарка тую страшну хворобу, теє слово, що від баби з Полунівки, дітям своїм принесла. А, може, то Панасова молодиця? У, проклята…
Мухам вони зогниють, сміховищем усьому світові будуть!..
А коли не лишилося більше сумніву, то й рішинець був готовий…
