Коли вона холодним молотом розбивала сірий граніт, золотий пісок розсипався з рук її, коли всміхалася — шепотів побожно довічний бір.
— Ведмеді танцюють… — казав таємно Рихард. І скільки змісту, скільки краси було в цих двох словах!
Потроху мені стало ясно, що Міна — це й є душа холодних борів, що Міна й є північна чарівниця.
Вона увійшла в наші самотні душі й отруїла їх лісовими чарами.
Вона звязала нас нерозривними нитками, але й отруїла…
Довгими та хворими білими ночами ми вже не розмовляли з таким захопленням, не згадували свої далекі батьківщини, де молода революція творила нову еру, не будували фантастичних планів.
Блакитні руки простягла крізь вікно така ж, як і сьогодні, хвора ніч і по закутках рисувала незрозумілі фігури. Я вдивлявся в ті загадкові постаті, прислухався до дивних звуків десь на горищі, думав про тендітну робітницю Міну й відчував, що цей проклятий німець також не спить, що він так само вдивляється в блакитну сутінь, достоту так само думає про Міну, а в голові звучав мільйонним шумовинням блакитних верховіть його таємний голос:
