був онук Гаврилко, хлопчик-сиротина, років десяти. А цей мав маленького чорного собаку — Жучку, оце й усе. Ходили утрьох. Дід заробляв, Гаврилко пустував, Жучка вартувала.
І так воно уложилося, що ні одному з трьох і на думку не спадало инше. Так воно є — і добре. Сонце палить, — є тінь, холод проймає, — є ватра… Засмажені сонцем, вітром обвіяні, порохом укриті…
Скрізь повно життьового, але вколисного гамору. Розмірено хропуть робітники. Гаврилко на річці Жучку купає, а дід думає. Усе думає дід Архип і ніяк доладу не придумає. Душать простори, що ген, куди річка встромляється, розбіглися ярами та площинами, труять пахощі, спокою не дають пташки й тягне, аж за серце щемить, небо синє-синє…
По колодах, що на них дід сидить, червоні москалики снують, дивні кузьки довгастими вусами нишпорять, під ногами мурашки, зворушені необережною людиною, рятують білі ляльки…
— Ну, й стерво… — ласкаво лається дід… Усяке таке, а кубельце… а діти, а домівка… так-то й так! Ну й ну!
Пахкає зелений димок, танучи в зеленій лозі, ластівки пронизують стрілами, а тополі чітки, немов черниці, ворушать.
