Як і завжди, цим осіннім ярмарком…
Осінь, осінь!.. Пішов шляхом болотяним сам, без циган, Андрій, а перед ним чавкали босі ноги дівчини й кульші стомлено коливалися…
Пішов найматися.
Чиж найматися? Чиж не коней водити з дворів хазяйських?
Анемічний юнак з шаром засмаженої вогкости на обличчі.
І от:
Цієї осени тихо й журно скрізь, тихо й вогко, тихо й холодно…
Хіба що вибухне сільська пожежа червоними крилами — півень крикливий розкричиться ображено… Розкричиться й перекинеться з стріхи на стріху. На добу. А там стихне, замовкне, попелясто розсядеться…
Хіба що на храм запрацюють придимлені куби, точучи струмочком прозорим руду горілку. А тоді:
— Пий! Пий, сукиного сина, коли шануєш! Не лізе — під стіл виплюсни! Пий, сукиного сина, до-щенту. Лихо ворогам, а нам здоров'ячко!
І тоді сьомилітній Василько заплаче, журно так, блукаючи мутними очима по болоту подвір'ячка, не потрапивши в хату — в голові крутиться…