—Галя вся стрепенулась:
— Коли ти?
— Тільки-що прийшов. До партшколи вступатиму.
Щось далеке й припорошене зворухнулося в Юриній душі.
— Знайомтеся! — Павлик Гаюн — тов. Юрко Гілецький.
Обидва юнаки простягли руки й впилися один одному в очі. Чорні очі Павла, розмаяні вітром вороні пасма й рівний тонкий ніс блискавицею прорізали коридори осінніх страждань.
— Пам'ятаєш семінарію? — тихо та подолано, але безмежно байдуже промовив Юра.
Павло вдивлявся, не відпускаючи руки.
— Юро! — скрикнув радісно. — Хоменко! Чому — Гілецький?
— Це по сцені, — стомлено й тьмяно.
Юра з дитинства не любив Гаюна, котрого з третьої класи виключено було за те, що він підчас оголошення війни розповсюджував якісь таємні відозви серед новобранців. Не любив Гаюна за його відчуття моральної переваги й гордої самоти. Тепер зворушилося щось нове в душі. Кожне слово, промовлене Галею до Павла, било немов бичем по роз'ятреній рані.
— Вибачте, мене чекають у театрі, — навмисно грубо обірвав Юра й підкреслено чемно, здійнявши капелюха, мовчки повернув до мосту.
