зати вам та думаю, що не повірите, і ще думаю — чи потрібне це?
— Кажіть! Взагалі, треба менше думати…
— Ну, от. Я хочу вам сказати те, що, мені здається, ви повинні знати.
Він, докуривши цигарку, від неї запалив другу. Галя повернулась на канапу і в куточку знову хустиною зап'ялася.
— Мені здається, я йшов довгим-довгим шляхом, де обіруч спали посохлі та покалічені верби. і поля навколо були — посохлі, мертві. Обрії — без дощу, дерева похилі, небо жагуче, земля спрагла. Довго йшов я, — падав, підводився… знову падав і знову підводився…
На хвилинку замовчав, затягся димом, і почав далі:
— Я почуваю, Галю, що кажу єрунду, але я так, іменно, так відчуваю! Коли побачив я вас тоді, під театром, у жовтім колі ліхтаревого відблиску, мені здалося, що я вже пройшов той шлях, що я можу спочити…
— Вам може дивно, чи смішно, але ваш образ, вашу душу, не знаючи й не бачучи вас ніколи, я несу через ціле життя, через цілу оту посохлу дорогу…
— Скажіть, що ви не вірите мені, проженіть меие геть від себе, але це не відмінить нічого, бо я вас, Галю, люблю…
У хаті зробилось напружено тихо й чути
