— Заспівайте ще раз „навгороді“.
Але співати нікому не хотілося. Найжвавіший із нас — Андрій налив йому в шклянку горілки. Він не одмовився. Рукавом витер борідку:
— Ви — стомлені діти.
Комплімент був теплий і привертав мимо волі симпатію.
— Ну й не співайте. Я не прийшов дивитися на вас. Я підійшов до вас, що безжурно відриваєте календарні листки, — показати себе. Я підійшов до вас, що під вербами спочиваєте від цієї роботи, щоб підкреслити цей дисонанс, бо я розучився їх зривати.
Він помовчав.
— Ну, чого ж ви не смієтеся? Може, вам ніяково? Але, слово чести, я цілком людина, з усіма людськими органами й шклянка вашої горілки цілком по-людському пече мені шлунок. Дайте шматок хліба.
Пережував скоринку. Простягся на землі й дмухнув у гарячий попіл.
— У добу неймовірного ширяння людського розуму, дуже рідко кого зачіпає геніяльне божевілля товариша Кіхота з Ламанчу, або Дантова любов до Беатріче, рідко кого розворушить чуття, що на смертельних змаганнях з розумом розгойдує тарелі одвічних терезів. Та це й зрозуміло, і нікого, повірте мені, не збираюся я розворушити. Я тільки хочу розказати вам — стомленим дітям — казку. А, коли посне-
