шамотливі тіні. Край неба за рікою зашарився. Ватра загасала й не димилася більше. Ми слухали. Верби теж ніби застигли.
Ця дивна людина сіла, підібгавши ноги, підняла комір і руки засунула в рукава.
— Календарні роки відпадали разом з кленовою прозолоттю, — тяг він далі, — але він їх більше не числив. Він залишив «справи». Він був іще зовсім юнак і його скрипка була за достатнє знаряддя, щоб по брудних дворах і майданах зібрати дещицю на денне життя.
На війну його не забрали. Роки він погубив. Але він фізично відчував як десь вона зростає, як десь розцвітає її дівоче тіло, що йому він дав право на наше повітря, наші кольори, наші пахощі. Він бачив, він танув у її округлих, м'яких і теплих, як у матері, очах, він щоразу відчував її лагідну, близьку істоту… І коли їй вийшло сімнадцять років, він її вже любив не як свою дитину — він кохав її, як свою дівчину, свою наречену, дружину свою…
…. В Іркутському він обморозив ліве вухо. В Армавірі інгуші відтяли йому два пальці. У бою під Варшавою він дістав польську кулю в праве плече. В Ізюмі він продав свою скрипку.
Далю, Далю! Хлопці, ви всі любили. Ви цілували повними вустами своїх юнок, ви тиснули їх у своїх гарячих обіймах… Він нікого, ніколи не любив… Він шукав свою Далю. Це божевілля? Погоджуюся. Можливо, він втратив розум підчас катастрофи з поїздом…
