Маруся й чомусь нервова риска перетяла її підборіддя… Тоді кладовищенські берези під хмурим небом заплутали, мов у павутинні, останнє золоте листя… Одне зірвалося, прокружляло, — сонно тріпочучи, й уплелося їй у волосся. За кладовищем сіра стерня простягла свої гони…
— Труновський, давайте я сам розверстаю.
— Розверстай, Володю — 376 рядків.
Десь заскрипіли двері надвірні й темними кімнатами пролунали нервові кроки… До хати вбіг куценький та сухорлявий редактор.
— Скільки готово?
— Третю верстаємо: — Труновський.
— Труновський! Ми виїздимо. Зараз здаємо… цей нумер конче треба випустити. Ви обіцяєте? Товариші, обіцяєте?
— Узялися, так скінчимо, — сказав, поглядаючи в темну пащу вікна, Володько, — що ж ми не робочі, чи що?
— Труновський, товариші! Бувайте живі! Постарайтеся випустити… і зник. — ,,До останнього набою“ — чомусь здумалося.
Прийшов Васька — накладач-комсомолець і став фарбу закладати в машину. Старого машиніста Пекленка не було.
Коли вже готові сторінки Гнат з Володькою одтягали в машину, раптом загасла електрика. Прокляття, здивовання та молитва одночасно зірвалися з п'яти грудей. Гачок став возитися з гасовими лямпами.
— Значить, додому? — Гнат.
