чому, а їхнє скигління мішалося до свисту вітру в убогих коминах…
Молоденький салдат посміхнувся до сонця й зайшов до друкарні. Тут він натрапив на уламки від вибуху, на подертий синій папір і розпанахані трупи.
Молоденький салдат на трупи не дивився довго — він бачив їх щодня… і вже певно, що очі його не відбили тремтіння велетенських тіней від жіночих постав…
Він з купи мотлоху витяг цілий аркуш синього паперу й уважно вглядався в масні плями чорної фарби.
— „Ранкова Зоря“, — прочитав він і посміхнувся: — це тобі не „Вєстник Бєлозєрского полка“…
Вийшов надвір і сів на колоду. Червонуваті кузьки з чорними плямами чи не востаннє вигрівали на сонці свої крихотні тільця…
У вікно, з льоху, холодними очима стежив Микита Йванович Гачок. Він давно сподівався на збройну візиту.
— „Хатинам — мир, палацам — війна“ — прочитав салдат і, дивлячись у золоту далечінь осінніх бульварів, замислився…
Якісь асоціяції потяглися липкою смугою в голові молодого салдата. Може трупи, що їх допіру знайшов, видалися не просто за трупи, може пригадалася своя хатина на Полтавщині й кримські палаци, де бенкетувала офіцерня, може щось зовсім інше думав салдат… Але він
