— Це ви до мене?
Знову помовчав і додав:
— Вибачте, я не помітив…
Він зніяковів. Не знав, де діти руки й цілком недоречно поклав їх до кишені.
— Ви не хворі? Я бачила вас біля пристані й мені здалось — у вас болить горло.
— Горло? — схопився Рома… — Нуда… — поправився він, — ні, ні! Ви помилилися.
Але що за дивний, що за чарівний голос…
М'яку темряву затишної коробки знову злегка потрушуючи несла чиясь обережна рука.
— Але дійсно я хворий, здається… У мене, бачте, страшенно болить… душа!
І раптом Рома відчув, що дійшов тої межі, коли горю, що довго скипало всередині, сушачи мозок і очі, горю, що затискає в кулак серце й кулею підносить до горла, — стає тісно в покрівці людської плоті й воно ось має вибухнути з неї, розрядивши напружено вдаваний штиль. Ось маленькі прорізи блакитних віконець, відсвічуючи надбережні лихтарики, сплелися на сполучені смуги й закружляли туманистим каруселем.
Ось перекинулася коробка, перекинулись усі світи й не стало нічого, нічого — тільки покрівець його плоті, що з нього рвачко вибухають чорні жмути непомірно тяжкого та ще оцей близький, цей конвалійний голос і простягнений з куту темний обрис руки.
— Ви не подумайте…
