угорі купчилося, навантажувалося й несподівано сипнуло волохатими, мертвими метеликами… А десь на тамтому кварталі все хитався затьмарений лихтар, роздаючи навколо фіолетові та зелені кола, немов камінь по воді…
За манастирською брамою нас зустрів похилий дідок. Такий собі дідок, мабуть дзвонар. Пішли вчотирьох. Брязкаючи ключами, він одімкнув манастирську церкву, що солодкими пахощами поглинула наші хисткі, мов тіні, постаті.
— Коник подався на Київ. Василя забито. Андрій зник. Сидіть і ждіть розпоряджень, — замогильним голосом мовила Ганка.
У темряві, якійсь земляній, шукав її руку. Доторкнувся до чогось холодного, твердого і з жахом відскочив.
Дідок запалив лихтаря. Тіні здригнулися й лячно пострибали навколо мертвих колон, а десь спижовим велетнем зросла царська брама й похитнулося довгасте розп'яття.
Дід одвів нас у куток. Нагнувся і за залізне кільце на підлозі потягнув. Заскрипіла й піднялася чорна ляда, одкриваючи чорну могильну пастку.
— Коли зійдете, погасіть, — прохрипів, даючи Якову лихтар.
Мороз пройшов моїм тілом. Ще раз глянув на Ганку. Відчувши мій погляд, вона раптово повернулася і м'якою ходою, спустивши голову, рушила до дверей.
— Не гайся! — прохрипіло знову.
