ється блискавкою туди. Тихо стоїть Льоля серед мовчазної дитячої юрби, спокійно й гордо чекаючи неминучого присуду. Але Катря вже мчить назад. Біжачи, ще здалеку вона вигукує:
— Твоя мама сказала, що знову тебе навколішки на горох поставить. Брехуха погана ти! Геть, ми з тобою не гуляємо!
Льоля мовчки повертається, вона гордо й поважно проходить повз усіх нас і аж дійшовши бур'янів, під нестримні вигуки: „бре-ху-хо, бре-ху-хо!“ — кидається бігти, бігти…
Коли тепер я згадую пташиний літній сад, здається тіні між товстелезних дерев залягали сині-сині. У торішнім сухолисті мурашки й москалики сновигали, творили своє нескладне й мудре життя. А між тим нескладним і мудрим, між перехрестям синіх тіней, пташиних зльотів і дитячого гамору, — станув перед мене живий сумнів, як перша мука.
— Бабко, — спитав я, коли вона, добра й старенька, ввечері вкладала мене до ліжка, — а чого Льоля завжди бреше?
Від свічки по хаті нервово стрибали хаотичні акорди тіней. Вони чіплялись за грубу, що своїм виступом нахабно порушувала правильний прямокутник стелі.
— Льоля бреше, бо вона погана… а ти гарний хлопчик і ніколи не брехатимеш. От засни, я тобі затра яблучко…
Тіні стрибали, з тріскотом миготіла свічка. Бабка щось латала. Я вдивлявся з танець тіней
