— Зачекайте, — кричу в нестямі, — зачекайте!
Як бачите, моє безвілля і безнадія позбутися балакуна, встигли перетворитися на щось інше. Я біжу, спотикаючися на якісь каменючки, боячися випустити з ока його кривий капелюх, я відштовхую кондукторів із мерехтивими лихтариками й через силу втискаюся до дрімливого вагону.
Таки в останнім купе знайшов його. Ніби й не відкривав мені свого серця, тварина!
— А й ви тут? — лагідно посміхається.
— Ну! — перебиваю його, — ну!
— А ви страшенно лаконічна особа, — глузує він, — то було «але», а тепер «ну»…
— Ну то й ну. Свою роботу я закінчив вчасно.
Зрештою настав той вечір, коли зеленолуцьке господарство мало насититися білим живущим питвом. До того моменту готувалися, як до якогось колективного весілля. Техніки на місцях, робітнича бриґада — шеф колективу сновигає всуміш із селянськими сіряками по всіх закутках. Очі в робітників екзальтовані, в селян запитливі. Сонце сідає й кривавими мацами ворушить по зелених ґірляндах на арці, по биндах плякатів, по усмішках дітей і жінок…
І цілий колектив, як цнотлива наречена, з неприхованим хвилюванням шукає собі якогось дріб'язкового діла, прикладає руки до якоїсь незначної роботи, говорить наспіх, уникає очей, чекаючи на величну й мужню хвилину.
