мала все, що тільки но забажає червоного й золотого їй, що радісно й гордо про те червоне й золоте всім оповідала мимо глузувань, лайки, кари?…
— Я люблю твого папугу… він балакає? — запитав я після довгої мовчанки.
— О!.. — Вона розвела своїми блідими рученятами й зелені очі засвітилися фосфоричними вогниками…
Вона б розказала мені дуже багато, але сипнув рясний дощик, прибиваючи до землі розбещений золотий лист і порох. Ми розбіглися на різні боки.
Дідова хата сповнилася пташиним щебетанням. Він, високий та суворий, задумано стояв серед хати, хусточкою протираючи шкельця окулярів, а я зліз на лутку і, дивлячись на бурхливі дощові потоки, що раптово вкрили, скільки оком сягнути, спорожнілу вулицю, — мріяв про такого великого й гарного папугу.
У хаті щебетала пташня, щось наспівував за моєю спиною дід, а за шибами скаженіли ринви.
— Слухай, — обізвалась із свого ліжка моя сестричка. Помовчала й ще кілька разів гукнула. — Ти спиш уже? — Промовила трохи недовірливо, але вже більше до себе.
— Спи, спи, — десь із глибини перебила її бабка, — спить і добре, — вже не рано…
Я не спав… Але хіба міг я обзиватися, коли я був зовсім не тут, зовсім не з ними… Голову
