битих пішоходів лізла до соняшних блищиків соковита травиця, а з похмурої манастирської дзвіниці важко й весело на всі боки стрибали приглушені боми стародавніх дзвонів.
Коли Льодовицин раптово висунув свою білу бороду з вікна, Данько заховався за ринву, закривши обличчя брудними рученятами й хотів не дихати. Льодовицин підняв свою бороду вище, відсунув мотузочкою перев'язані окуляри на лоба й дуже хитро підморгнув до поржавілої ринви. Але сказав строго:
— А йди но сюди.
Данько підійшов тихим, дуже повільним кроком, але рученят від обличчя не одірвав. Дивився одним оком між двома пальцями.
— На тобі подарунок, коли хочеш.
Хочеш! Данько схопив обома руками й кинувся бігти, лопочучи босими ноженятами по цеглинах битого пішоходу. Старий дивився йому вслід похмуро й зосереджено, тоді одвернувся й щільно причинив вікна. Він був сам.
Прибігши додому, Данько скрутив маленьким кружечком, як це робив ладнач, сріблясту струну, перев'язав мотузочком, загорнув у папірець, у ганчірку, знову мотузочком зав'язав і заховав у такий закуток на горіщі, що ні мама, ні пес Будило, ні Пріська — ніхто, ніхто зроду б віку не знайшов його таємного скарбу.
Весняним небом, так як і раніше, сунули білогриві хмарини. Зі шпаринок побитих пішоходів лізла соковита трава, й Данько хитро
