пішов. За стіною хтось уїдливо одноманітно повторював:
— Суб'єкт в об'єкті.
Стефан подумав, чогось згадав старого єврея-ортодокса з Полісся. Ad literam.
…А вчора прийшов з Поярних Посьолків, був на заводі Стругаль і К°. Тоді тихо конав синій міський вечір. Але гули трамваї, собор, брук.
— …Вероніка не приходила?
— Ні! — це Дема.
— Варфоломій казав, що бачив її.
…Дема стоїть біля мольберту й знову падає тоскний погляд на мольберт. „Тільки лінії“. Більш нічого. „Тільки лінії“.
…Трамвай, собор, брук.
А дядя Варфоломій дійсно бачив Вероніку. Бачив, як виглядає, але Стефанові про це не сказав. Обіцяла завтра зайти. Вероніка йшла з паркому. По вулиці мчали автомобілі. Небо співало блакитну весняну пісню. Радість так лоскотала, що прямо — чорт! Вероніка розказала, що живе тепер на Поярних Посьолках. Перебралася з кватири, що за раднаргосом. Дядя Варфоломій легенько натякнув. Не сказала…
„Ну, не кажи“. І тут же згадав телеграму. Дядя Варфоломій навіть ужалив: „Чого ж ти така неплакатна?“ Вероніка сказала: „Не вік дивитись плакатно, треба, Стефан каже, подивитись і глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дівчина“.
