І дивиться у вікно: правнучка Манька заганяє не в ту кошару дійну маньку. Бабушка кричить у вікно:
— Ах ти, капосна дівчино! Куди ж ти дивишся?
І знову до ікони.
— Отче наш, іже єси на небесі…
Але Манька не слухає, і бабушка знову кричить і знову до ікони.
У бабушки всі ключі від усіх скринь. Бабушка — хазяйка, а молодицям і жінці синовій — слухняність і робота. Робота довга, вічна, до самої смерти — як коні, як воли, як завжди осінь. Це те, що виспівують у сумних піснях дівчата на буряках. Простяглася ця пісня на великі степові гони. Не можна не слухати цієї пісні: її наші матері співають, наші сестри, наші жінки. І темно в цій пісні, бо сумно в ній, це народня пісня, це жіноча пісня, і всюди і завжди треба казати про неї. Слухав і я цих пісень біля шведських могил, і нагорнули вони в моїх грудях велику могилу народнього горя…
… У неділю приїздить до дєдушки батюшка. Дєдушка — церковний староста, дві медалі на грудях. Палажка приносить самогін від Онуфрія, і вони сідають за стіл. Батюшка каже:
— Ох, времена, времена, і ти, смутнеє врем'я.
А дєдушка каже:
— Не розумію, отче Полікарпе, в чім тут річ. Одібрали в мене ліс, і луки, і землю. А хіба це є закон?