А в тім, життя таке барвисте, що кожному своя путь. Один сидить у б'єрґальці й нюхає тютюновий дим за чашкою пива, другий фліртує десь з радянськими „мадам“, третій мліє біля самовару й радіо-рупору останньої конструкції.
Я відпочиваю на полюванні, і тому покраса незнаних світів мені також відома, які всякому фламаріону.
В суботу я одягаю ботфорти, перекидаю через плече ремні патронташу, ягдашу й рушниці і кличу свою суку Нелі. Собака добре знає, в чому справа, і починає хвилюватись: лізе до мого обличчя, з вдячністю лиже мені руки й верещить. Тоді я одчиняю двері й дивлюсь на свого ірландського сетера. Але Нелі не піде без мене. Вона скалить зуби й кокетує тоненьким вереском.
— Що з вами? — запитую я. — На якій мові ви говорите? На мові паризьких кокоток? Дуже приємно! Ви питаєте, чи я розумію вас? О, безперечно! Cela va sans dire!
Нелі робить кілька плижків по кімнаті. Тоді я рішуче кінчаю з цією церемонією й іду з дому.
На вулиці ми беремо візника, і за півгодині я вже за городом, на товарній станції. Сюди подадуть дачний потяг на степові півстанки, і за кілька хвилин ми остаточно розпрощаємось із шумом міських вулиць.
І вже тут, на дальному пероні, я починаю перероджуватись. Я забуваю сіреньке життя сіреньких
