Каже Мазій спокійно:
— Цього чоловіка ти мені даси.
— Це того?
— Та його ж.
Повеселішав.
— Бери без сумлєння.
— В тім то й річ: допомагати прийдеться. До ями потягнемо. Треба хоч одного живого зарити.
Юхим витріщив очі.
Юхим не розуміє.
А Мазій рішуче одрізав:
— Не хочеш, то я піду додому. Не буду й руки каляти.
Замжичило дрібно й холодно.
От історія! Думав-думав, а думи ніяк не йдуть.
Випалив:
— Сатана ти, а не людина. Не можу я на таке діло піти. А піду. Потому, як я чуствую, паддєржку треба.
Крізь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул кроків.
…Мазій поліз.
А за ним поліз і Юхим.
Раптом біля заводу стихло.
Тротуар замовк.
|
|
Ну, і що ж? Як же далі?
Далі звязали віжками, забили хусткою рота й потягли живе тіло по вулиці, а потім по завулках.
