Аж здивувалася стара: усіх чисто хуторян виказали, а хуторяни й справді жили, як коти в сметані.
… А потім повстанці пішли. А ввечері ще прийшли… Ой, було ж молока та ковбас — хоч собак годуй!
— Вари вареники! Печи пиріжки!
Варила, пекла Стенька…
… Мовчала, прислухалася, розглядала… А у вікно зазирав молодик червоний, з лісу підводився. Хлопці їли, дивились на Стеньку, а вона вже цвіла, як мак… Д'ех! до чого була струнка та красива молодиця, а очі їй, як у кози дикої, тільки хитренькі трошки.
… Отже горіла, цвіла Стенька… а баба спитала:
— Що ви, хлопці, надумали? Невже ліворуція?
— Ліворуція, бабо, повстання та й квит. Ідемо буржуїв бити.
— Ой, лишенько! — та й утерла рукавом сльози.
Запитало товариство:
— Невже жалко?
— Та де там… щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський — як що, то й плакати.
А повстанці підводилися, до Стеньки йшли.
— Ух ти, кралечко! — цеб-то обняв один.
… А другий заїржав та й ще полапав трошки.
Мовчала молодиця, думала, мабуть… А потім спалахнула раптом, наче промінь пробився крізь хмари:
— За волю… йдете?
