Не одна трясилова ніч пройшла, іде, пройде — тисячі, тисячі, тисячі… Похилилася на тин кропива й думає про бурю. Заспівають, запишуть нащадки: був Приймак і Буденний і були — тисячі, тисячі, тисячі…
… Палали панські маєтки, тікали пани. Ішли червоногвардійці — з заводів, з шахт, з Донеччини, з Криворіжжя. А далі йшли повстанці — чабани, байстрюки, голодранці (відтіля, де на ставок верби похилилися). Проходили вздовж і впоперек чорнозем, міста, піски, ліси, байраки…
… Гримали повстання. Лютували повстанці.
А найбільш за всіх лютував юнак Стенька. Сама чутка про нього викликала велику тривогу. А де були пани, де були хуторяни (блискучі трактори й череп'яні покрівлі), там тоді важко ходила сумна розпука.
Казали: прийшов юнак із степу, з Хортиці, сюди, в ліси, помститися. Казали: тільки краяни радіють (де верби на ставок похилилися), тільки чабани й байстрюки радіють, а иншим — смерть.
Тоді вороги тримали владу, панували знов. І тремтіли вороги, коли чули про Стеньку-юнака.
Дивно, хоч де йому з'явитися, там одразу дзвеніли повстання: виходили чоловіки й баби з косами, ціпами, ховали борони — догори зубами — в траві й наганяли на них ворожі кінні загони. А ще дивно: людей в юнака було дуже замало.
Казали: ватажок Стенька — стрункий юнак і ясний, мов голубе небо, і буйний, неначе буря,
