Юрко дивився на це не вперше.
Нудить під сердцем — так завжди.
Довгі дні цілого року, тиха лютість, спругова Остапова сила. Підійшов.
— Закуримо?
— Давайте!
Помовчали. Говорив Остап:
— Ну, що? Сказали в ячейці, що Наталка пила?
Здвигнув плечима Юрко.
Мовчали…
Вони були люди різні, люди однакові.
… Залізо співало.
Люди жили не тільки в заводі — і за заводом. Люди — не воли. Ходила Наталка, ходив і Остап: „гуляти“; Юрко майже не ходив.
(Я думаю про кінець етюду. Як жили инші — про це в другий раз).
Блимали червневі зоряниці — це зорі. Палав краєвид — за вечером. Було душно. Заводська молодь уїдливо домагалась, щоб Юрко читав їм лекції. Він говорив, що не має часу, а вони знову приходили й знову домагались.
Остап пішов у трактир (знову був трактир): прийшли о шостій годині з заводу.
У кімнаті був він, Юрко, і Наталка — червона, горіли очі. Підвела очі від книги.
— Гарно…
