І тільки. Це ж бо розвага. Але в цих, між иншим, єсть і ще інтереси. Принаймні, саме тут і було чути, як один із хорих, розмахнувшись картою, кричав: — „Віст!“ — „Дозвольте! — зупиняв його другий. — Це ж нечесно. Я так не граю в преферанс. Я так не можу грати вісім: ви заглядаєте в карти“. — „Це ж коли?“ — „А зараз!“ — „І ви це смієте мені говорити?“ — „А що ж… неправда?“ — „Тоді ви — нахал!“ — „Я — як?“ — Розгорявся скандал. Але підлітали й мирили. Це ті мирили, що вчора скандалили за „66“. Розводили й питали: — „Ну, тепер гніву нема?“ — „Нема!“ — „А у вас нема?“ — „Нема!“ — „Тоді подайте руки!“ — Але рук не подавали. — „Я не подаю принципово: не гіґієнічно!“ — Тоді говорили, що є гіґієна спеціяльно для Німеччини, а нам на неї плювать! — „В данім разі плюють сіверяни, тільки не ми“. — Тоді вияснялося, що „ми“ орієнтуємось на закордон, бо там (sic!) Вишиваний… А потім знову йшли балачки про те, инше. А потім відходив сірий санаторійний будень.
|
|
„… і стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ злітає з печальної білоногої берези, коли глубокою пустелею відходить голубе небо в невідомий дальній димок“.
Над сторожкою тишею санаторійного закутка метнувся молодий голос і — пропав. Але дзвінкий
