вечора… Стояла сутінь. Плавко линули сплески під шатро легкокрилих верб. Иноді спотикався млявий вітер і враз падав. Пахло резедою з клумби, відтіля, з дальної веранди. Тоді з-за ріки гулом темної міди крокували дзвіниці. Анарх знову сідав на пеньок і думав про осінь: напливе осінь — прозорі простори, стиглі яблука, таємні мислі, далекі спогади. І коли в цю хвилину з конторського плацу доносилися звуки „катеринки“, її середньовічних мотивів — перед ним стояла якась фільма з дитячих літ, на якій він бачив королівського блазня. І тоді ж перед ним виростав цирк. За цирком холодний дощ: мжичить. На арені кловн із своєю буфонадою, а за лаштунками вмирає кловнів син.
— Провінціяльна трагедія! — гірко всміхався анарх. — Але, як він не глузував із себе, як не соромив себе, від таких дум він не міг утекти. Цирк, як примара, розпливався й пропадав, а замість цирку виростали шереги інвалідів якоїсь невідомої інсурекції й проходили повз його. Нарешті даль стихала. „Катеринка“ пропадала в яблуневій оазі. Він підводився і йшов на широку дорогу, де буйно розляглися хліба. Тоді підходила до нього Майя й ще раз сміялася своїм тихим негарним смішком. — „Савонаролочко! — казала вона. — Ну, який з тебе анарх?“ — „Майо!“ — зупиняв її той. — „Ну, не буду! Не буду більш!“ — говорила вона. З появою
