Сторінка:Твори. Том 2 (Хвильовий, 1928).pdf/192

нею. Це ж чорт знає що! — Дехто хіхікав. Але дехто й обурювався: це вже справді хамство! — Тоді до дідка підскочив Хлоня й з усього розмаху вдарив його по фізіономії: — „Хам!“ — Дідок зблід і розгублено дивився на хорих. Він щось плів, що він нічого не думав, що він „просто так“. — „Я не тього, не тумав, — казав він, — я йшов прото так!“ — „Брешеш!“ — знову істерично закричав Хлоня. — „Тєтнє тлово!“ — Тоді Хлоня раптом схопився за голову й з криком „піду утоплюся“ вискочив із дверей. За ним вибігли хорі й декілька сестер.

 

Анарх, між иншим, був у цей час у своїй палаті. Коли йому розказали про цю історію, він навіть не поворухнувся. Він раптом відчув і тут якусь безвихідність, що проти неї смішно боротись. Він згадав миле Хлонине обличчя й подумав: „Так треба!“ — Коли Хлоню зловили й з криками та галасом привели в санаторій, анарх і тоді спокійно лежав на свойому ліжку.

XI

Ішли осінні місяці. Ранки стояли прозорі й голубі. Повітря було легке, духмяне й хвилювало, як чисте виноградне вино. Ріка спокійно відходила в даль, і була в ній тиха задушевність і сторожка жура. За експериментальною фармою стояла блідо-сиза далечінь невідомих обріїв. Вже зникла спека, і вже не чути було гуркоту громів.