під пахвою й патлату голову, і також архівно, до болю безглуздо всміхався.
З дверей пахнуло сіном.
Анарх ізліз на сіновал і, коли ліг, почув млосний запах чебрецю: він був глибокий, мов мисль, і сухий. Так пахнуть і степові могили, і буйний травневий цвіт. „Так, мабуть, пахне й смерть“ — чомусь подумав він.
А духмяні потоки чебрецю текли й текли.
— Котра зараз година?
Замість відповіди біля дурня хтось заворушився. Анарх здригнув.
— Хто це там із тобою? — спитав він, і раптом почув свій голос чужим.
— Я! — чітко відповіло з темного закутка.
І відразу він пізнав його: так, це був Карно. Звичайно, вони не будуть розпитувати один одного, як попали сюди. Але метранпаж заворушився й сказав невимушено, без усякої інтонації.
— Зараз перша. Тільки-но погасили. Душно в палаті. Виліз у вікно на повітря.
Потім помовчав і звернувся до дурня, очевидно, продовжуючи розмову:
— Ну, Хомо невірний, тепер віриш?
— Ги… ги…
Метранпаж наче забув про анарха. Він стільки наговорив тієї ночи, скільки він не сказав за ввесь час свого промешкання в санаторію. І анарх знав: це тому, що він тут. В кожнім його слові почувався
