Я:
(мовчу).
Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі кімнати.
Андрюша суворо дивиться на мене. Його рішуче не можна пізнати.
— Слухай. Навіщо ця мелодрама?
Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився.
Я (грубо):
— Провалівай!
Андрюша й на цей раз зблід.
Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально не знає, навіщо ця безглузда, звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям.
Я:
— Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
Андрюша:
— Слухай!..
Я:
— Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
В цей момент над маєтком пронісся з шипотінням снаряд і недалеко розірвався. Забрязчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих кімнатах.
В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за три верстви. Козачі роз'їзди показалися біля станції: інсургенти відступають. — Кричить дальній вокзальний ріжок.
