Байкал і Сибірські нетрі. І подумай: „Сестра Катря, безперечно, має рацію їхати туди“. Тоді перед ним постали дикі азіятські поля, білі хуртовини й тривожні станції на татарських прольотах.
Анарх сходив на гору. Чим далі він ішов, тим легше становився туман. Здавалось, розвидняється. — І справді, скоро над ним повисло бездонне синє небо. Тільки по долині відступали тумани. Спалахнули зорі, запахло вогкістю. Перед анархом постала оаза дальнього го́рода, чіткі люкси й ледве помітний силует експериментальної фарми. На поселку, що за кілька гін, брехали пси.
Анарх ішов далі, до самотної берези. Він так упевнено ступав туди, ніби й справді знав, що там найде того, кого йому треба. І тому, зупинившись, він зовсім не здивувався, побачивши Майю.
Притулившися усім тілом до берези, вона стояла, як різьблення.
Инакше й не могло бути. Вона любила ходити до цього місця саме вночі.
Він раптом почув у тілі дрібний дріж, і йому прилила кров до голови. Ніби щось давно загублене він найшов зараз.
Майя не рухалась.
Тоді анарх несвідомо рвонувся вперед і зупинився біля дівчини. Вона стояла, заплющивши очі й закинувши голову на суху гілку. Темні овали під очима говорили, що це не та вже Майя, що з нею анарх проводив літні ночі.
