Колись до мене зайшла товаришка Уляна. Вона була страшенно схвильована, і під очима їй були темносині синці. Ми сіли на канапі й почали розмовляти. Спершу ми говорили щось про театр (не пам'ятаю добре), потім товаришка Уляна раптом сказала мені:
— Я вам, Б'янко, страшенно заздрю й зовсім не тому, що ви красуня. От догадайтесь, чому?
Про театр я говорила якось механічно, ввесь час підтакувала (я думала про нову зустріч із художником) і тому сказала коротко:
— Не знаю.
Товаришка Уляна підійшла до дзеркала й почала поправляти волосся. Був сірий день, і над городом ішли сірі хмари, так що в моїй кімнаті майже стемніло. Напроти в кравця-єврея спалахнув навіть каганець.
Я подивилася на товаришку Уляну: їй було бліде чоло, і вона всміхалась. Вона так неприємно всміхалась, що на мойому обличчі відбилось, очевидно, почуття страху. Вона спитала, чого я перелякалась.
— Мені здалось, — сказала я, — що ви дивитесь на мене надзвичайно злим обличчям.
— Нічого подібного! — різко сказала товаришка Уляна, нервово хапаючись за перебитий ніс. — Я на вас дивилася звичайнісінькими очима. Але скажіть мені, чому ви не хочете мене вислухати?
Я згадала, що товаришка Уляна подала якесь запитання, і я справді неуважно поставилась до
