Я спитала, чому. Він не відповів. І тоді ж мене зацікавила важка книга: це була розвідка про шведські кургани. Художник це помітив і сказав, що він уже кілька років мучиться над ідеєю дати широке полотно, що по ньому будуть мчати Карло XII і Мазепа після поразки. Він думає написати картину універсального значіння.
Чаргар взагалі мало говорив. Фрази йому виривались якось несподівано, ніби він і справді ненормальний був. Але на цей раз він виступив із цілим оповіданням. Говорив він, правда, страшенно плутано й незрозуміло, але мені й цього було досить: я могла вже доводити нашу інтимність до останньої межі, і я рішила взяти його нахабством. Він держав мою руку в своїй руці й цілувава мої пальці. Але поцілунки ці були якісь холодні, німі.
— От ти мені цілуєш руки, — сказала я, — але скажи мені: які це поцілунки?
— Що ти хочеш сказати? — спитав Чаргар.
— Я питаю: це ті поцілунки, що ти їх можеш уживати (я нарочито сказала „уживати“) при зустрічі з любою жінкою?
Він знизав плечима й подивився на мене здивовано: мовляв, він рішуче відмовляється розуміти мене.
— Pardon!.. Але мені здається, що я ясно говорю, — і я посунула від нього мольберт.
Чаргар нервово здригнув і якось жалкенько відповів мені дрібним смішком:
— Знаєш… давай покиньмо ці розмови!
