Тоді мені блиснула мисль, і я сказала:
— Вийшла, мій милий! Вийшла!
Він рішуче взяв мене за руку й посадовив на ліжко. „Аліменти“, — якось мляво подумала я й відчула в усьому тілі неміч. Чаргар мене ласкав. Свіжий вітрець летів у кімнату, і знову запахло якимись польовими травами. Дрібний весняний дощик ущух, і в вікно зазирала темна ніч. Чаргар підійшов до електрики й погасив її. Він обережними рухами примусив мене розтягнутись на ліжку. Чаргар хотів уже брати мене, як у цей момент мені вернулись сили. Я так одштовхнула його, що він ледве вдержався на кроваті. Потім я скочила з ліжка й знову запалила електрику. Я підійшла до Чаргара. Він здивовано поставив на мене свої очі. Тоді я красномовно подивилась на нього, плюнула йому в обличчя й мовчки пішла до дверей.
Так скінчилась моя історія з художником. Так ганебно скінчилось це святе (він так і говорив колись: „свята простота“) і тепле кохання. Хіба можна написати ту муку, що творилась тоді в моїй романтичній душі? Сьогодні я на життя дивлюсь цілком реально. Сьогодні я й сама иноді посміхуюсь із себе. Але тоді в моїх очах маячила сантиментальна даль, і тому, коли я побачила, що й Чаргар, моя остання надія, не міг утекти від світового бардачка, я кинулась у розпач.
